Небагато можна написати того, про що ще не було написано раніше.
Я повинен працювати, щоб мати значимість.Я повинен працювати, щоб отримати визнання.
Я повинен працювати, щоб прогодувати найдорожчих мені людей.
Я повинен працювати, щоб не бути дармоїдом.
Я повинен працювати, щоб....
Я хочу працювати, щоб мати значимість.
Я хочу працювати, щоб отримати визнання.
Я хочу працювати, щоб прогодувати найдорожчих мені людей.
Я хочу працювати, щоб не бути дармоїдом.
Я хочу працювати, щоб ....
Я хочу чи я повинен працювати? Працювати – що це взагалі?
Мабуть, немає більш невизначеного поняття, ніж поняття праці.
Візьмемо, наприклад, садівника: робота садівника полягає у догляді та упорядкуванні саду. А інші люди візьмуть в оренду сад, щоб у вільний час доглядати за ним та упорядковувати. І тоді робота у саду перетвориться на час для задоволення, на хоббі.
Тобто, можна стверджувати, що садівник не працює, а займається своїм хоббі.
Але й така аргументація не є обгрунтованою: безробітний садівник може в будь-який час взяти в оренду невеличку ділянку саду та займатися своїм хоббі. Можна вирішити, що все влаштувалось добре. Але безробітний садівник заявляє, що йому знову потрібна робота.
Ми спробуємо пояснити це протиріччя за допомогою терміна „трудова діяльність”. Трудова діяльність – це робота, за яку отримують гроші, як винагороду.
Але й таке визначення не зовсім точне: художник малює картину, на яку за життя художника не знаходиться покупця. І він помирає у злиднях. Тобто, він не здійснив ніякої трудової діяльності. А після смерті художника ця картина раптом набуває величезної цінності. Чи перетворилось неоплачуване хоббі у трудову діяльність?
Якщо змінити визначення і сказати, що трудова діяльність – це така діяльність, за яку людина, що її виконує, одразу ж отримує гроші як винагороду, то ця проблема буде вирішена.
Але таке визначення призводить до повного відокремлення продуктивності праці від трудової діяльності. І це відбувається тому, що якщо взяти, наприклад, вищезгаданого митця, то у його випадку він, який виконав роботу, не являється особою, яка виконала трудову діяльність, а спадкоємець картини – являється. Хоча спадкоємець не зробив нічого для виконання своєї „трудової діяльності” – бездіяльна діяльність.
Врешті решт, художник, який написав картину, мабуть, здійснив трудову діяльність без винагороди, тому що картина являється об’єктом бездіяльної діяльності спадкоємця.
Однак, згідно із визначенням, бездіяльної діяльності не може бути. І виходить, що поняття „трудова діяльність” веде в нікуди.
Кальвіністська етика праці намагається вирішити питання „що таке робота” і зупиняється на тому, що єдиним виправдвнням існування людини є робота.
При цьому Кальвін розглядає поняття „робота” (у сучасному вигляді) у широкому розумінні. Наприклад, Кальвін зараховує працю домогосподині до роботи, як і хоббі садівника.
У сучасному світі, де існує граничний розподіл праці, при якому людина працює виключно для інших ( мається на увазі виробництво, виготовлення), але майже не працює для себе, трудова діяльність не являється питанням доцільності, а скоріше – засобом до існування.
Якщо все-таки пов’язати засоби до існування з трудовою діяльністю, то виходить, що існують засоби до існування, отримані не в результаті виконання роботи, але також має місце робота, яка не дає засобів до існування.
Такак ситуація сприймається як несправедлива тими людьми, які виконують роботу і не отримують за неї засобів до існування. А люди, які отримують засоби до існування і не виконують для цього роботи, обов’язково вимагають отримати своє.
Це неодмінно призводить до тимчасового збільшення отриманих засобів до існування без виконання продуктивної праці, тому що людина, що отримує засоби до існування без виконання будь-якої роботи, зробить усе, щоб перешкодити людині, яка виробляє засоби до існування, отримати їх.
Людина, що виробляє засоби до існування, рано чи пізно, в активній або пасивній формі все одно поставить перед собою питання, як отримати засоби до існування, не виробляючи їх.
З одного боку, значно менше часу потребує збут продукції, якщо не виробляти її самому, або займатись виробничою інновацією продукції. Як приклад, наведу рінгтони для мобільних телефонів або культ торгових марок.
Інновацією був би рінгтон, який, залежно від оточуючих шумів, збільшував би гучність. Або якийсь предмет одягу, що самостійно пристосовується до погодних умов. Не являються виробничими музичні зразки у якості рінгтонів або зображення торгових марок на одязі.
Рано чи пізно прибуток, отриманий не в результаті виробництва продукції, зникне сам собою. Це трапиться або через те, що люди, які виробляють продукцію і не отримують за це засобів до існування, не захочуть більше терпіти таке становище, або ж через те, що припиниться фінансування такої діяльності.
АВТОМАТИЗАЦІЯ І РОБОТА
У той час, коли ще декілька років тому було можливо виміряти показники продуктивності праці за допомогою різних методів (премії за високі показники у роботі, виконання вимог праці, необхідна освіта тощо), поширення автоматизації все більше виявляє слабкі місця і недоліки такої системи.
У автомобільній галузі все більшу кількість зварників замінюють роботами. Це призводить до вирішального запитання: чи працює зараз робот замість людини?
Якщо відповісти на це питання позитивно, то це призведе до майбутніх наслідків у визначенні поняття „робота”. І це тому, що за таких умов робота буде визначатись (у деяких сферах) створенням матеріальних цінностей або кількістю витраченої енергії.
Якщо відповісти на це питання негативно, тоді відкидається творча природа роботи за рахунок наведених вище протиріч.
Як сказав Карл Маркс, працювати можуть виключно машини. Якщо призначити робітника, який раніше займав місце робота (наприклад, зварника), щоб наглядав або управляв машиною, то марксистське визначення роботи визначиться.
Якщо ж робот не потребує наглядача або управління, тоді робітник буде отримувати засоби до існування, не виробляючи цінностей. Звичайно, це охоплює також і наведені раніше проблеми із визначенням.
Однак Маркс мовчить про варіанти, які передбачають продовження виплати зварнику незароблених грошей, вивільнюючи його від присутності на робочому місці, яке все одно не потрібне для процесу виробництва.
Якщо й далі продовжувати цю думку, то дійдемо до того, що робота і людину, яка управляє ним, можна буде розглядати як бригаду. При цьому, звичайно ж, виникає питання про розподіл винагороди між роботом і людиною.
Робот має чітко визначену нижню межу винагороди. Якщо він буде мати недостатньо енергії, щоб працювати (= зарплата), він без будь-якого жалю припинить працювати. Якщо заробіток піднімуть до належного рівня, то він мовчки, без проблем продовжить свою працю.
Беручи до уваги, що переговори з роботом відносно зарплати ніхто не веде, то щодо робітника, розмір його винагороди, отриманої за те, що не виконував продуктивної роботи, буде складати залишок, який залишить „партнер” робот після віднімання вартості енергії, і цим має задовольнитися.
Якщо відштовхуватись від протилежного, то чим нижчими є витрати на енергію, тим більше грошей залишається для винагороди людині, яка не виробляє цінностей – за умов, що ціна і прибуток залишаються незмінними.
В результаті такий підхід приводить нас до визначення, що продуктивна праця, яка дає засоби до існування (будь-якого походження – від людини чи від машини), являється нічим іншим, як економічно використаною частиною енергії у виробництві.
Із цього витікає принципова рівноцінність роботи, тому що об’єм використаної біологічної енергії чорнороба не набагато відрізняється від об’єма використаної біологічної енергії професора. А економічна орієнтація в обох випадках не може перевищувати однакового максимума.
Одночасно з цим у першу чергу виявляється монетарна малоцінність роботи.
Це відбувається тому, що лише готовий, проданий та оплачений продукт являє собою створення монетарної цінності.
Диференційована монетарна винагорода роботи, яка не має монетарної цінності для виробництва, обов’язково призведе до порушення міцності системи.
Тепер можна було б окремо компенсувати усім учасникам, що приймають участь у монетарному процесі створення цінності продукта, зроблену ними роботу. Для цього необхідно однозначне розмежування процесу створення цінності продукта.
А таке розмежування ніяким чином не може відбуватися справедливо і порядно, як побачимо на прикладі „Автомобіль”.
Виготовлення автомобілів – це один бік. Мати ринок збуту для автомобілів – зовсім інше.
Для того, щоб побудувати автомобіль, необхідно небагато: трохи металу, трохи пластику, невелику порцію технологій, кремній (пісок) для чипів і скла – і автомобіль готовий.
Для того, щоб примусити автомобіль їхати, необхідно набагато більше витрат.
Тут вже потрібні нафтопереробні заводи, що виробляють пальне. Для якісного пального необхідна хімічна промисловість. Те ж стосується мастил і оливи.
Тепер вже автомобіль рухається, можна їхати. Але де ж необхідна дорога? Де заправні станції, щоб можна було доїхати додому із далечини? Де світлофори, що регулюють рух?
Автомобілі створюються швидко, але монетарну цінність вони приносять лише після продажу і оплати. Але хто буде купувати автомобілі, якщо немає доріг, якими можна їздити, і немає заправок, щоб купити пальне?
Таким чином, організація, що займається будівництвом доріг, вносить свій вклад у монетарний процес створення цінності автомобільної промисловості. Без будівництва доріг неможливо скласти вартість у автомобільній промисловості, а без автомобілів неможливо скласти вартість будівництва доріг.
Наше суспільство з чітким розподілом праці залежить навіть від телемана, який не займається продуктивною працею. Без людей, що постійно „працюють” перед телеекраном, телевізійні канали не змогли б отримувати прибутків від реклами, які сприяють їхньому монетарному створенню цінностей.
Чим більшим є розподіл праці в нашому суспільстві і в нашій економіці, тим меншою мірою створення монетарної цінності залежить від окремих особистостей або груп.
Якщо ми хочемо, щоб наше суспільство поновило або продовжило мирне та соціальне співіснування, ми повинні забезпечити людей засобами до існування, для цього ми будемо виплачувати кожному громадянинові, який приймає участь у процесі створення монетарної вартості, певну долю у вигляді громадянського забезпечення або безумовного базового доходу (БД).
Причому, мова зовсім не йде про якусь форму соціальної допомоги, а ми говоримо про наявність прав, логічно та адміністративно основаних на новаторській трудовій етиці.
Якщо неможлива однозначна, а значить, справедлива диференціація того, хто і наскільки має брати участь у монетарному процесі створення вартості, то справедливе рішення може включати в себе справедливий розподіл – як мінімум – частини отриманого прибутку.
